В цій публікаці я опишу, мабуть, найдраматичнішу частину нашої подорожі.
Чудовий приклад як я тупив і як не варто тупити. Вчіться на моїх помилках
Як до мене блуд вчепився
Ми виїхали з митниці на Гамбургер штрасе і поїхали по навігаторах у Вроцлав.
Саме так, навігаторах в множині.
В нас було з собою: навігатор СітіГід, навігатор ТомТом, штатна навігації VW в машині (версія від 2014 року), різноманітні OSM і платні карти.
Не те щоб нам було потрібно стільки всього, але якщо вже їхати у Вроцлав по навігатору, то вже було важко зупинитись. Єдине що в мене викликало побоювання — це Гугл Карти.
Немає нічого більш безпомічного ніж мандрівник по Гугл Картах. Я знав, що рано чи пізно ми перейдемо на це…
Я ще не зовсім розумів як працює навігатор машини, але ТомТом ніби працював ок.
Ми вирушили, повернули на вузьку дорогу, потім заїхали на естакаду, через неї виїхали на багатосмугову автомагістраль.
Це був той самий німецький автобан. Через 1 кілометр один з нафігаторів звелів нам звернути на з’їд з автомагістралі.
Ми проробили ту ж саму процедуру: з’їзд, естакада, виїзд і ми знову на автобані. Це було доволі-таки весело.
Але через кілометр я зрозумів що ми повернулись до того ж місця де ми виїхали.
Отже, ми їдемо назад!
Я заїхав на заправку Aral, подивився навігатори, впевнився що ми їдемо точно в бік зворотній Вроцлава і поклався на навігатор ТомТом, який вів начебто вірно.
ТомТом нас не підвів і ми дійсно, розвернувшись знову на естакаді, виїхали у вірному напрямку.
Ніколи не пізно?
Разом з затримкою в автохаусі і петлянями по автобану ми виїхали десь близько третьої години дня.
Це було не дуже добре, бо нам потрібно було бути у Вроцлаві до 22:00, щоб ми могли заселитись в наш хостел MoHo.
Перше враження від автобану — це шок. Шок приємний і культурний.
На дорозі три гарні рівні смуги, з розміткою і розділювачем.
Майже ніхто не займає ліву полосу без потреби, якщо в лівій хтось їде швидше — авто попереду поступаються.
Там де авто виїжджають на магістраль — їх пропускають і дають вклинитись в потік.
При цьому правий і середній ряд синхронно зміщуються вліво.
Це виглядає дуже гарно і насправді їхати дуже приємно не зважаючи на швидкість.
Я спершу плівся з вантажівками в правій полосі з швидкістю 100, потім потрішки перекочував в середню і тримав 120-130.
По моїх підрахунках ми встигали до 22:00!
Зупинка за вимогою
Буквально через 20 хвилин я вже почувався впевненіше, коли раптом сталась несподівана річ…
Ми наздогнали поліцейський автомобіль, який їхав в правій полосі.
Ще до того, як ми порівнялись з ним, він включив поворот і почав перестроюватись.
А я ж майже німець вже! Я теж включив і перестроївся в ліву, щоб пропустити його.
Але він перестроївся разом зі мною і почав їхати попереду.
Я, було, трішки не второпав що це таке. І тут вони включили табло “Bitte folgen. Please follow”.
І показали правий поворотник. Тобто вони мене зупиняють і кажуть прослідувати за ними.
Я дуже сильно перелякався, але плавно поїхав ха ними. Вони звели мене на якись з’їзд з автобану який будувався і зупинились.
Виглядало це як на відео, за виключенням того, що нас не вели аж на парковку.
Я сидів і не знав що робити і що це робиться.
“Ніби ж нічого не порушив” — думав я про себе. Чого ж вони хочуть?
З авто вийшли двоє молодих поліцейських і підійшли до авто. Я опустив вікно і вони щось мені сказали німецькою.
Я чесно сказав, що я не розумію нічого крім англійської (англійською).
Вони без проблем переклали мені: “Ми проводимо стандартну перевірку трафіка, передайте, будь ласка, доки на авто і ваші права”.
Я витягнув права і документи з бардачка.
Нас запитали коли ми приїхали і навіщо.
Я сказав: та от за машиною приїхали, вчора, а нині купили.
І тут він мене питає “And sign today?”, а sign — це знак англійською…
Я напрягся, бо англійською вони говорять не супер, але говорять про знак. Отже, я мабуть пропустив якись знак.
Але вирішив я перепитати, що ж він має на увазі.
Поліцейський перепитав мене ще раз про “sign” і при цьому показав на машину, в районі номера.
Справа в тому, що в англійській мові номерний знак не називають “sign”, а називають “plate”.
І нарешті до мене дійшло, що він питає “І номер отримали сьогодні?”.
Я кивнув йому і сказав “Єс”.
Поліцейський подивився без цікавості на мої права (навіть не перевірив категорії і термін) попросив наші паспорти і удвох пішли в своє авто.
Ми залишились в авто і не знали чого очікувати. Добре хоч це просто перевірка, а не претензія до нас за порушення.
Поки ми сиділи, дещо в шоці, поліцейський повернув документи, попрощався і повернувся в свою машину.
І це все?? Вся перевірка?
Я зпакував документи, трішки посидів і вирішив поїхати далі.
Ми, правда, не були впевнені як виїхати з цього будівництва дороги. Я під’їхав і запитав в них:
— А куди нам виїжджати?
— Просто прямо їдьте і там буде виїзд.
Отаке знайомство з поліцією…
Через хвилин 15-20 їзди ми побачили цей самий авто, який таким самим чином зтягнув з дороги якесь Рено і поволік на перевірку.
Затори і запізнення на чекін
Не зважаючи на те, що дорога дозволяє їхати швидко і місцями можна валити взагалі без обмежень — ніхто не літає особо.
А ще на під’їздах до міст стаються затори. Це дуже страшно, коли ти їдеш 170 км/год і раптово треба заповільнитись до 50 км/год.
Ми стали в такий затор під Дрезденом і протягнулись в ньому хвилин 40.
На проміжку між Дрезденом і Герліцем я вирішив газанути і розігнався до 185 км/год по спідометру і 190 по GPS.
Це було прикольно.
При цьому, я їхав в середньому ряді і мене дуже швидко обігнала пара якихось спортивних машин.
Одна з них це був Mercedes SL жовтого кольору.
От і всі враження від автобанів і швидких авто.
З усіма заторами, ми заїхали в Польщу вже близько 21:30, а чекін в нас був до 22:00. Я зателефонував і попросив почекати нас, бо ми їдемо-їдемо.
Ми все ж таки не встигли і заселились в 22:30, за ці 30 хв довелося доплатити трішки злотих
Але це була невелика ціна за те, що ми не ночуємо на вулиці!
Такий несподіваний Вроцлав
Перша річ, яку ми запилати в дівчини що нас заселила — де можна купити поїсти і де тут магазин?
Поруч була піцерія “на винос” яка працювала до дванадцятої і такий самий нічний магазин.
В піцерії сидів дивний бородатий хлопчина і за касою стояла немолода жінка.
Вони виглядали так, ніби їм все це остогиділо, а сам заклад дещо нагадував прикриття мафії з американських фільмів.
Випивши пива з піцою, ми полягали спати.
На наступний день ми запланували сходити в торговий центр і доїхати до вечора в Пшемишль.
Зранку ми за нашим планом сходили в торгівельний центр, де я купив собі легше взуття.
Коли ми виїжджали з дому в нас було дуже холодно.
Але в Європі всі ці дні було не так холодно і мені було нестерпно жарко їхати по 6-8 годин в своїх чоботах з бугая.
Взявши кави з собою ми виїхали в Пшемишль.
Це був обід і часу було предостатньо щоб доїхати ще по світлому.
Але не так сталося як гадалося!
На виїзді з міста ми стали в довжелезний затор, який, судячи по навігатору, тягнувся на кілька кілометрів!
Це був ремонт автобану А4!
Ми простояли трішки в ньому і побачили, що легкові авто з’їжджають по вказівнику на об’їзд!
Зрадівши цьому, я повернув за ними і поїхав в напрямку міста.
Після Німеччини, де навіть тупий може по знаках і навігації добратися куди завгодно — в Польші вже було складніше.
Знак був не дуже інформативний, він показував якісь проміжні пункти, цифри і назви сіл чи то міст.
Навігатор 2: повернення
Я спробував поїхати на об’їзд, але через короткий час, я заїхав назад в місто і вперся в затор.
Тут я вирішив зробити трюк: з’їхати з шосе і ввести пункт призначення і не погоджуватись їхати на автобан.
ТомТом повів мене вузькими вуличками по місті кудись просто в бездоріжжя.
Я вирішив, що він здурів!
Ввів на штатній навігації пункт призначення і поїхав по ній.
А вже через 15 хвилин знову стояв в тому самому заторі.
Ну ОК, третя спроба… Штатна навігація, з’їзд з автобану. І дійсно вона веде мене іншим маршрутом!
Місто, вулички, місто, проспект — ми явно їдемо не в бік затору, це добре.
Новий район приватної забудови, односторонка, якесь село, провулок… грунтовка… поле… ?? Якого чорта?
Знову все по новій. З поля виїжджаємо і їдемо півгодини вуличками і проспектом.
ОПА! Ми знову в заторі!
Я вже не витримав і просто почав дико кричати вхопившись за руль.
Ми звернули на заправку і де я просто в шоці сидів і дивився на всі ці срані навігатори і кілометровий затор на горизонті.
В цей час, поки я сидів і думав чому я такий тупий, дружина запитала в працівника заправки як виїхати з цього міста, показавши йому фото знаку на об’їзд.
Він 20 хвилин розбирався по знаку і пояснював через які міста їхати.
Зробивши кофі-брейк на АЗС ми ввели ці пункти в навігатор один за одним і потрошку поїхали.
Коли я побачив перед собою той самий ґрунтовий з’їзд який нам показав ТомТом в самий перший раз я був готовий плюнути на все і просити в Польщі політичного притулку.
В той момент я був впевнений, що така підстава як “змова навігаторів” може бути прийнята і мені нададуть політичний притулок.
Навігаторний біженець!
Але з огляду на те, що це була дорога саме до того пункту який значиться першим на об’їзді — я поїхав.
через 500 метрів грунтовки почалось село, потім ще одне і ще одне і всі навігатори проклали мені однаковий маршрут на Катовіце!!
А розгадка проста: я трішки тупий…
Вперше я не повірив ТомТому і припустився помилки.
Вдруге — я обрав другий варіант маршруту навігації в машині, той що з секундоміром. Це найшвидший маршрут.
Кудою їдуть авто найшвидше? Правильно, 3х полосними автобанами.
Але штатна навігація не має інтернету і не моніторить затори, тому привела мене в затор.
Третій раз я обрав зелений маршрут з паличкою. При цьому, я вже був на шосе.
Коротший маршрут не завжди найшвидший і я б навіть сказав, що завжди не найшвидший!
Тому я опинився на полі
Четверний раз, не зрозумівши як працює “швидкий” маршрут я знову приїхав на автобан і став в затор…
Коли ми виїхали на автобан А4 вже було темно, близько сьомої вечора.
Проїхавши кілька годин через всі пункти оплати, я зрозумів, що не витримаю до Пшемишля.
Фізична і, головне, моральна втома була дуже сильна.
Я втомився від кружляння по Вроцлаву і від того, що я так тупив…
Звернувши на заправку недалеко від Кракова я замовив квартиру з телефону і ми заночували тут.
Аби дотягнути…
Виїжджаючи з Кракова ми стали в довжелезний затор і потрішки просуваючись, розглядали машини навколо.
Найцікавіша річ, яку ми побачили це була 24-та Волга на місцевих номерах.
Далі, вирвавшись з міста ми поїхали в напрямку Пшемишля.
Востаннє я заправлявся при виїзді з Німеччини, але вже в Польщі і не дуже переймався цим, оскільки всю дорогу були заправки.
Але як виявилося, це було помилкою…
Десь за 100 кілометрів до Пшемишля мені автомобіль сказав “Запас хода 65 км, заправте автомобиль”.
Всі три навігатора показували близько 90 км до найближчої АЗС.
Тобто ми були на відрізку дороги без заправок…
Я припускав, що десь на з’їздах в міста можна знайти АЗС і заправитись.
Але я не був впевнений, що відзначені на карті заправки працюють — вирішив не ризикувати.
Я пробував трюк: я став в праву полосу, зменшив швидкість і виставив на круїзі 100 км/год, а потім ще менше — 90 км/год.
Трюк спрацював, авто тримало стабільну швидкість і через хвилин 10 запас ходу став більше, а середня витрата зменшилась на літр.
І от вже за 20 хвилин їзди запас ходу став більше на 15 км ніж відстань до АЗС!
Заправились ми вже в самому Пшемишлі і вирішили заночувати тут.
Мотель як в кіно
Ні Booking, ні Airbnb не показував нічого доступного для бронювання в Перемишлі, мабуть це не популярний маршрут.
Тому ми поїхали по знаку “готель” і недалеко від АЗС побачили в лісочку готель, зі зруба, як готелі в Карпатах.
Не топовий, правда, більше схожий на мотель з американських фільмів.
Нам запропонували номер в районі 90 злотих, що ніби як задорого для такого місця, але ми погодились.
Нас хлопчина вписав в зошит, видав нам ключ і пульт від телевізора. Це було найсмішніше за всю поїздку.
Номер був під дахом, здається це зветься “мансарда”, дерев’яні стіни, доволі таки маленький.
Але затишний.
Заїхавши в магазин, ми спробувати витратити всі злоті які у нас були… Але це нам не вдалося.
Закуплені вечерею і гостинцями, ми повернулися, повечеряли і полягали.
Зранку на кордон!
14 годин кордону
Мені радили їхати з Польщі на пункти пропуску в Раву Руську, або на Шигині.
Ми вирішили їхати на Шигині і зранку, купивши на тій самій АЗС кави і ход-дога виїхати в бік кордону.
В шість ранку ми вже були на місці. Зайнявши праву полосу в черзі, т.з. “Червоний коридор” за іншими машинами на тимчасових номерах ми почали чекати…
Червоний коридор, це для тих, хто везе на територію України товари, які будуть декларуватись.
В цій черзі стояли фури, вантажні фургони, ну і звісно автомобілі, які ввозились по новому закону під розмитнення.
Ми везли машину. І декларували її, тому в нас була цікава компанія.
Я вийшов і запитав людей перед нами чи правильно ми стали, подивився на чергу, якій не було видно кінця і повернувся в машину.
Чомусь, ми думали, що це все буде швидко, хоча з нашого місця не було видно навіть пропускного пункту.
Звичайна черга, не з фур, шла доволі таки швидко, але ближче до дев’ятої вона теж почала рости.
Мене вразила дещо шокуюча санітарна ситуація на кордоні…
Всі люди мають не дуже приємні природні потреби: ходити в туалет.
Для цих потреб на обочині стояв біотуалет, але він був такий, що з нього буквально через верх лізло.
Може по цій причині, а може по причині ліні чи байдужості вся обочина була обісрана.
В прямому розумінні слова — все в лайні, купки прямо на дорозі, при дорозі, трішки далі в траві…
При цьому з обочини неймовірно смердить, як ви могли здогадатись.
Щоправда, через кілька годин після нашого приїзду приїхав спеціальний автомобіль, який забрав наповнений туалет і поставив на його місце новий.
Я навіть сходив перевірити. Дійсно чистий і не заповнений какашками до стелі.
Так ми простояли з шостої ранку аж до восьмої вечора.
Десь в пів восьмого я стояв перед шлагбаумом.
Не так швидко…
Я під’їхав до проїзду в термінал і по сигналу світлофору поїхав до будки на оформлення.
При цьому я намагався тримати швидкість 5 км/год як того вимагав знак.
Коли я під’їхав до вікна і протягнув документи мені дядько сказав “пан за шибко єхал”. І тут-то мені стало страшно…
Чесно признатися, на автобані, я їхав більше встановленого ліміту в 140 км/год.
При цьому я їхав в потоці. Всі їхали 160 і я їхав, я їхав 150 а повз мене пролітати зліва десь зі швидкістю 180.
Це було якось само собою ясно, що це не страшне порушення. Я знав, що навіть в Німеччині перевищення швидкості не дуже страшне порушення, тому і тримався швидкості потоку.
Але зараз, стоячи в середині пункту пропуску за закритим шлагбаумом я розумів, що мені може перепасти…
Я прикинувся шлангом і перепитав, що він має на увазі.
Відповідь була водночас дивна і приємна: повернутися задом до в’їзду і проїхати повільніше. Просто камера не змогла зчитати мій номер…
Хух, чудово! Та я можу зараз задом проїхати весь пункт пропуску!
Я здав і проїхав знову. Все ОК, мене оформили і я поїхав далі на огляд і експорт.
Все як вдома
Мені оформили експорт і я потрішки потягнувся до в’їзду на українську сторону.
Тут-то я зрозумів, що ми дома!
На терміналі немає туалету. Хочеш пісяти? — Он туди в кущі.
Ніби нічого такого, це має бути звична практика для тих хто засрав обочину.
Митники дуже поважні, але при цьому ліниві. Всюди шастають “рішали”.
Суть рішал я не поняв, але основний їх атрибут це пузо.
В вісім годин, тобто за 10 хвилин, міняється зміна. І нова зміна дуже погана.
Погана в плані, що домовитись не вийде.
Тому раптом почали приганятися бусіки, з них вискакує купа людей і рішала за руку приводить митника який блискавично перевіряє авто, моментально оформляють всіх бабок, які висипались з бусіка і всі летять далі. Бо ззаду ще один бусік і його теж треба порішати.
Я не розумів, що вони роблять оскільки вони не перевозили нічого такого, у всіх були документи і в цілому це виглядало на 100% законно.
Але якась суть в цьому є.
Ми застрягли на перезмінку.
20 хвилин ми чухались і лазили, а потім нас почали оформляти.
Мені було абсолютно всерівно до зміни, оскільки в мене був 100% білий експорт.
Повна вартість, оригінальні білі документи, ніяких сірих схем.
Мені оформили авто, видали всі документи і сказати підписати “контрабанду”.
Це означає, що мені треба отримати документ, що я не перевожу контрабанду, зброю і наркотики.
Я зайшов у вагончик до митника. Він сидів в темному вагончику з собакою. Без світла.
Протягнувши йому папірці я сказав, що мені треба підпис.
Не вмикаючи світло він розписався в тому, що я не везу наркотики і контрабанду.
Одразу видно — профі…
Фінальна роль навігатора
Ми швиденько зібралися і поїхали по навігатору додому!
Доїжджаючи до Львову, я звернув увагу що CityGuide якось дивно себе веде. Він пропонує мені поїхати по пішохідній доріжці місцями.
Але я не приділив цьому достатнього значення, бо ми вже під’їжджали до Льову, а там ще 3-4 години і дома! А дарма!
І тут сталося несподіване! (ха-ха, да, ніколи такого не було і тут знову)
Навігатор завів нас в центр в пішохідну зону. Я подумав що він просто вибрав короткий шлях.
Я спробував об’їхати пішохідну і він мене повів по іншій частині вулиця, яка перекрита.
Пів міста було в ремонті. Перерито, перекрито…
Блукали ми півгодини і тут остаточно заїхавши в тупік я вирішив глянути, що за хрень.
Взявши телефон в руки я просто з жахом і відчаєм побачив, що навігатор в режимі ПІШОХОДА!
Він нас вів як пішоходів, по коротких вуличках, по провулках. Пішоход може пролізти всюди!
І він навіть не зважав на те, що цей скажений пішохід перед цим “йшов” з швидкістю 100+ км/год…
Я більше цього не міг винести, я переключив навігатор в режим авто, доїхав до виїзду з міста, вибіг з машини і 15 хвилин стояв біля стовпа роздумуючи про те, чому ж я такий тупий, чому ж я так туплю…
В результаті я відмовився їхати далі і взагалі будь куди їхати. Краще я тут залишусь!!
Дружина запихнула мене в авто на пасажирське сидіння, сіла за кермо і повезла мене додому.
Десь о третій ночі ми були дома.
Вийшовши з машини я подумав “Ми це зробили! Ми привезли наш автомобіль з Німеччини!”
З цими думками, неймовірно виснажені ми пішли спати.
Ми купили авто, оформили, проїхали 1500 кілометрів і привезли його додому!