Спершу, я хотів написати як ми купували машину і повертались додому…
Але опис дороги додому і всіх пригод надто великий, тому я просто опишу пригоди при купівлі авто.
Часом, в алкогольному угарі ти рахуєш, що ще літр пива тобі не завадить і ти впевнений, що все буде ок. Але зранку ти жалієш про це.
Так само і я в той ранок почав жаліти, що я на це підписався і взагалі це все почав.
Це було ніби весело, але дуже важко і в результаті — не дуже то і весело.
З такими думками я полежав пару хвилин до будильника.
Але будильник якось все змінив і я був готовий до подальшої пригоди!
Швидка перевірка, ранковий туалет і збори за 15 хвилин — все, ми готові вирушати.
Наш хост-німець ще ніби спав.
Це була десь дев’ята година і ми вирішили не будити його, як він і просив.
А просив він нас просто: вийти і закрити двері. Але не на ключ, якого в нас не було, а просто закрити за собою.
Я трішки не зрозумів схеми, тому кілька раз перепитав. Він дуже дивувався, чому ж я перепитую.
Приблизно так само дивувався, коли я запитав його “А у вас дійсно з-під крану можна пити воду?”
Ми дивувались з Німеччини, а вона з нас. І це було взаємне здивування…
Проте, як виявилось, він не спав і ми перекинулись парою фраз, запитали номер автобуса, побажали всіх благ і попрощавшись пішли на зупинку.
Не зважаючи на ситуацію з потягами, які ходили ще гірше ніж в нас — я був дуже вражений (приємно) навігацією в містах, а пізніше і на автобанах.
Пройшовши через центра містечка, ми зайшли в перехід, дуже схожий на перехід метро.
Це і перехід під дорогою і вхід на залізничну станцію, на яку ми напередодні і приїхали.
Здивувало те, що на кожному виході в місто вказано до яких автобусів ми можемо потрапити.
Ми знайшли свій, вишли з підземки і черз метрів 20 вперлися в зупину.
Щоправда на табло такого автобуса не було…
Табло містило всього 3 записи і через кілька хвилин, коли два автобуси прийшли і відійшли — з’явився наш.
Сівши в автобус ми сказали, що там треба на “Бено Штраус Штрасе”, немолодий сивий і круглий, але акуратний водій подивився на нас дещо зверхнє, на секунду задумався…
“Біно штраус штрасе?” — перепитав він. Ми кивнули, хоча не були впевнені як вірно читається “Benno-Strauß-Straße”…
2.5 євро за людину і наш автобус вже везе нас маленькими вуличками, вивозить з центра і вже наступна зупинка наша!
Здивування і шок в Фюрті
В Німецьких автобусах кнопка STOP працює і на неї дійсно реагує водій!
А я пам’ятаю як років 15-20 тому до нас завезли перші МАНи, то цими кнопками всі бавились і водій кричав в салон “Ааа, не трогайте копки”…
Я піддивився як місцеві користуються кнопками і кнопнув її, переживаючи, що водій може не зупинитись.
Ми вишли і попрямували по карті між автосалонами в сторону нашого.
Уявіть собі, Audi Zentrum Fürth, наповнений різними Ауді.
Спортивні S5, R8, RS6 і кросовери Q5, Q7, спортивні кросовери і взагалі будь-які варіанти!
Цінник в 60-70-100 тисяч за вживаний авто там доволі типова річ.
І от, ми пройшли цей салон, пройшли салон форда і дійшли до нашого…
Сказати що я був здивований — нічого не сказати.
Це була будка, подібна до тієї в якій розміщують центри продажу новобудов, чи з якої продають шаурму.
Може вам нічого дивного в цьому не бачиться.
Дійсно, якщо квартири продаються без проблем з таких будок, чому пасат, який все-ж дешевший, не можна продавати з будки?
Справа в тому, що на всіх фото хитрі турки розміщують авто на фоні сусіднього автохауса (чи то Форд, чи то Рено), як на фото нижче.
Це мені трішки не сподобалось, але оскільки в нас вже все було домовлено — ми підійшли ближче і почали шукати який серед пасатів наш…
Перший контакт цивілізацій
До нас вийшой флегматичний і невисокий турок, ми привітались і сказали, що ми за пассатом (англійською, звісно).
«Вельхе пасат?» — запитав він.
«Зіс ван» — показав я пальцем на наш.
Він щось забелькотав на незрозумілій, але швидше за все німецькій, мові і замахав руками.
Варто сказати, що на цей момент я вже був довольний і радісний, бо я вже знайшов і подивився на свій перший німецький автомобіль.
Я усміхнувся йому, сказав “ван секонд” і витягнув з сумки договір в якому було вказано який же пасат ми хочемо забрати.
Він взяв цей документ, пішов в середину і виніс цілу в’язку ключів, мабуть штук 50.
На кожний авто в комплекті 2 ключі, а в них майже вся стоянка була “запасачена”, автомобілів було штук 20-25, одні пасати і лише пара гольфів і прим’яте ауді А4.
Довго перебирав ключі, щось бурмотів, перебирав знову… І пішов в середину.
І тут, як грім серед ясного неба, ми почули крик на невідомій мові і, що найбільше здивувало, по незрозумілій причині.
Кричав явно не цей флегматичний мужичок, але вочевидь він був учасником чи причиною.
Ми зайшли в середину.
В середині було непогано: вода, сік, кава, стільці біля входу, обігрівач…
Два кабінета і туалет.
З лівого, від входу, кабінету доносились крики невідомою мовою.
Причому в кабінеті крім невидимого нам крикуна, сидів чоловік років 40-45 і спокійно дивився в бік джерела крику.
Флегмат прийшов і запитав мене про машину.
Я сказав, що машину мені бронювали, дали залог 500 євро (це все, правда і так було в рахунку).
Він повернувся і крик продовжився…
Не знаю чи я вже згадував, але за півроку до цього я пішов на курси німецької.
Я лише впевнився, що курси це не про мене, я все життя вчився всьому сам і всі мови, які знаю також вчив сам.
Але щось по свіжій пам’яті з курсів я, все ж, знав і міг на слух розрізняти слова і фрази.
Навіть таке цікаве слово як “doch“…
Серед крику я зміг зрозуміти, що вони спершу сперечались про те, хто ж бронював авто, а потім зрозуміли, що це “парень з Мюнхена”.
Третій чоловік, під час цього всього, вийшов в коридор до нас і раптом звернувся до нас: “А вы что тут забираете?”…
Ми на фоні всього цього німецького і восточного колориту трішки афігєлі.
Це виявився Микола, з Тернополя, який підбирав і купував авто для клієнтів з України.
Не встигли ми перекинутись парою слів, з кабінету знову почувся крик і вийшов вже знайомий нам флегмат і попросив пройти.
Ми зайшли в кабінет і побачили круглого турка, років 40 який спершу привітався з нами, а потім почав щось енергійно говорити, дістав чек, який був виписаний Ремом, як залог.
Все було ніби нормально, але не нормально.
Він все робив якось дуже істерично і нервово, це трішки напрягало, але ми просувались в оформлені.
Ми підписали договори, я передав йому документ, він записав все, що йому треба, а я перевірив все що треба мені.
Шоу починається!
Ще будучи в квартирі ми все підготували: договори, документи і головне — гроші!
Ми відрахували все так, щоб віддати йому рівненько суму з вирахуванням завдатку і решту залишили собі (на заправку, готелі, словом на дорогу).
Він сказав мені суму, я витягнув з кишені наші пачки євро і почав рахувати.
Враховуючи, що купюри були переважно старі, стопка була висока, сантиметра 2 у висоту.
Купа грошей виглядала значно більшою, ніж там було насправді грошей…
Але все було вірно, рівно стільки, скільки треба!
І тут почався “Кручу-вєрчу”!
Він перерахував спершу 250 євро до круглої суми (вручну, це важливо) і відклав їх в сторону.
А потім почав іншу частину грошей пихати в рахувальну машинку для грошей.
Машинка з вигляду була з того ж року, що і він сам.
Вона пищала, заминала гроші і робила це раз за разом. Причому, більшу половину купюр вона порахувала без питань.
Наш новий крикливий друг витягував купюри, рівняв, кричав, пхав їх знову, з другого разу вони вже проходили, але потім знову не шли.
Він кричав, щось по турецьке і по німецьке, пхав гроші, виймав, машинка пищала, він разом з нею, потім кидав це все, рахував руками, потім пхав знову, потім знову руками.
Я подивився на дружину і зрозумів, що вона просто в шоці з цього всього і як вона сама зізналась потім — їй стало трішки страшно.
А кому б не стало?
Я не розумію чому, але мені в той час це було якось навіть весело… Як ніби це таке шоу для клієнтів!
Через кілька секунд, на додачу до звичної програми додався новий елемент: він почав кричати “Фальш майн фройнд, фальш!”.
А я дивився на нього і казав — це все з банка.
В решті решт, він мабуть виконав шоу-програму і дорахував решту грошей руками (десь 2-3 тисячі),
Але дві купюри він відмовився брати, мовляв “найн, фальш, файль” махаючи при цьому руками…
Ну фальш то фальш, я дав йому інші дві 50-ки, ми підписали документи і нас попросили почекати пару хвилин.
Ми вийшли на вулицю і пішли в машину, поки пан Микола продовжив жваву бесіду з турком.
Russian mafia
Кинувши речі в машину ми повернулись і переговорили з Миколою.
Він нам пояснив, що далі нам оформлять номера, страховку і експортну декларацію.
Ми підписали деякі додаткові документи і перешли в інший кабінет.
Якраз в цей момент під’їхав якись мовчазний чоловік з вигляду дуже схожий на “русcку мафію” як її показують в кіно.
Нам дали 2 чи 3 документа, запитали на скільки днів номера, сказали підписати тут і тут.
Турок-стажор, років 18, пояснив мені, що це доручення на цього мовчазного чоловіка, він зробить нам номера і страховку.
Вони взяли підписані листки, мій паспорт, поклали це все в файл і передали мовчазному гостю.
Він не сказавши ні слова, кивнув. Це саме зробив пан Микола і також передав йому.
Той кивнув, забрав все це, сів в машину в поїхав…
Тут то я і напрягся.
В мене забрали паспорт люди, які схожі на руську мафію, я віддав гроші туркам. І стою тут як ідіот!
Пан Микола сказав нам, що це все ок.
Це не мафія, а люди які роблять номера і страховку, що вони ніби як з Бердичева…
Ну добре хоч не мафія.
Нам сказали що це займе 1.5 години, бо якась з організацій працює з 12 години, а зараз лише 11.
І ми пішли по карті в маленьку піцерію, яка заховалась між автохаусами, мийками і цехами підготовки авто на продаж.
Чесний відгук про продавця
Піцерія була зовсім невелика, але настояща.
Це було маленьке приміщення біля якогось цеху автохауса, десь 5 на 4 метри. На цій площі було розміщено кухню, стойку і три столика.
За прилавком стояв власник, він же і повар. Це було нам теж дивно, оскільки поруч було здоровенне кафе з ролами і сушами.
Але було враження, що в цій піцерії їли всі працівники з навколишніх закладів.
Сама піца була цікава. Я таку ніколи не їв, вона була дійсно смачна, але дуже незвична.
Але враховуючи що її готував італієць (хоч і в Німеччині і серед автомобільного кварталу) я вирішив, що вона така має бути в оригіналі…
Ми перекусили, повернулись і прочекали ще близько години.
За годину під’їхав мерседес W221 зі світлим високим довговолосим хлопцем, він привіз наші номери і страховку.
Поки ми чекали щоб нам віддали документи, цей хлопець сварився з флегматичним турком.
Як я зрозумів, турки були винні цій компанії, що робить номера, 500 євро, але флегмат казав “немає грошей, нема-нема. а шеф поїхав”.
Це при тому, що він щойно отримав готівку за два пассати…
Хлопець вийшов в коридор і пан Микола його запитав:
— Ты тоже с ним ругаешся?
— Да, — відповів хлопець — потому, что он еб****й!
Я запам’ятав цю фразу тоді дуже добре і згадую її досі (пишу це в середині Травня 2018).
Останні приготування
Хлопчина-стажор років 18-ти, прикрутив нам номера і ми ще чекали якись факс для митниці, ще хвилин 30.
Після цього всього, нам віддали всі документи і ми поїхати на Гамбургер Штрассе, оформити експорт авто.
Моє перше знайомство з машиною почалось з того, що я намагався ввести в штатну навігацію адресу митниці.
В цей момент я почувався пенсіонером якому показали новий Айпад.
Ніби щось пише, якісь іконки показує — але зрозуміти з першого разу не виходить
Довелося попросити допомоги в пана Миколи.
Схема роботи навігатора виявилась не така як я звик на телефоні, звісно, але я справився.
Не даремно маю вищу технічну освіту!
Ми добрались на митницю, зайшли в приміщення, дали документи, почекали хвилин 5.
В нас взяли 1 папірець і дали натомість 2. І попрощались…
Я запитав в Миколи, що нам далі робити?
«Все, їдьте дому» — відповів він.
Так просто, нічого більше не треба, ми закінчили з купівлею авто…
Дуже помітний контраст з диковатими продавцями і з державною установою!
Прийшовши на парковку я побачив, що в нас відкрито водійське вікно… Це мене трішки злякало, бо в нас в авто були речі і я пам’ятав, що я закрив машину.
Все виявилось дуже просто — машину я закрив, але доводки вікон немає.
Я звик, що на Ланосі була сигналізація з автоматичною доводкою вікон при постановці на охорону.
Але штатно такого функціоналу немає.
Ми перевірили всі речі, нічого не пропало, все добре. Але чергову порцію адреналіну ми отримали!
Я набрав Дениса Рема, уточнив чи всі документи в нас є, чи я дійсно можу їхати.
Скинув йому всі фото документів і отримав підтвердження від нього, що все є.
Пан Микола поїхав назад до турків, а ми ввели в навігаторі пунктом призначення “Вроцлав”…
І ми вирушили додому!