В цій частині я чесно і без прикрас описую наші, і в першу чергу мої, враження від Німеччини.
Це культурний (і не лише) шок від побаченого.Автобани, потяги, автобуси, турки і німці.
Перше враження від аеровокзалу
Переліт тривав близько двох годин і нічим особливо не запам’ятався.
Окрім. хіба що, двох німецьких пончиків, які бігали по салону і пересідали на більш зручні місця.
По приліту нас очікував перший шок.
Оскільки це був лоу-кост, то аеропорт був не головний, а за 100 кілометрів від головного.
І як ви можете здогататись, він був не дуже.
По розмірах і вигляду він нагадував провінційний залізничний вокзал в Україні.
Всі бачили такий вокзал? Може забігали купити пиріжка по дорозі на море?
Це один поверх, сірі неохайні облізлі двері, вікна, затерта бетонна підлога і загальна атмосфера такого всього провінційного.
Звісно, цей аеропорт не такий жахливий, як наші вокзали, але з боку прибуття він виглядав не дуже привітним і затишним. Як вокзал.
Люди вишикувались шеренгою в коридорі зі стрічки і просувались до двох віконець з паспотрним контролем.
Черга рухалась дуже швидко, як на мене. От вже і ми підготували документи та підійшли до віконця, підійшли удвох…
Безвіз і мішок документів
Мабуть, ви не раз чули про те, що безвіз це розвод. Чули?
А фрази типу “хто ж туди поїде, в людей зарплата маленька, податки великі!?”, мабуть теж чули?
А ще таке “там треба показувати при в’їзді/приліті в країні гроші, документи, бронювання, аналіз калу і довідку з жеку” чули?
Так от — це все фігня.
Якщо наступний раз таке почуєте від людини, яка не потрапила в таку ситуацію сама, або ніколи не була за кордоном — можете її послати будь-куди.
Ми, звісно, роздрукували собі страховку і бронювання квартири з Airbnb, хоча б на той випадок, щоб в нас були під рукою всі контакти, якщо в нас сяде батарея в телефоні.
Грошей в нас було на цілий пассат, тому з цим також не повинно було виникнути проблем.
Але все обернулось не так як я думав…
Ми підійшли удвох до віконця, де сидів кучерявий дядько в окулярах і дали йому наші паспорти.
Я навіть окуляри зняв, щоб він міг мене роздивитись добре.
Паспортний дядько просканував паспорти, кинув швидкий погляд на нас і якось несподівано привітно запитав нас англійською: “Яка ціль візиту?”.
«Відпочинок, — відповів я — маємо резервацію, якщо потрібно…»
Дядько похитав головою з виразом обличчя, яке давало зрозуміти нам, що це зайве, проштампував там в’їзд і побажав хорошого дня…
Оце так. Ніякої довідки з жеку не просив, ні грошей не питав. Від резервації відмовився!
Але це ще не все!
Наступний крок — митний контроль.
Ми підходимо до знака на якому написано “Customs” і бачимо дуже дивну річ…
За знаком широкий коридор, який веде до великих двохсворчатих дверей.
Посеред коридору, ближче до дверей, стоїть стіл-острів, дуже схожий на такий, як в торгових центрах з кавою.
З одного боку столу під стелею висить табличка “Nothing to declare” на іншій щось типу “Declaration”, що відповідно вказує нам з якого боку треба підійти до столу, якщо у вас є товари, які підлягають декларуванню, або ж якщо у вас немає нічого такого.
Апогеєм цього всього є те, що в цьому столі-кіоску-острові немає жодної людини.
І оскільки декларувати нам по закону не було чого — ми обійшли стіл з лівого боку.
Обійшли і пішли в великі двері. Чесно я не уявляв, що там за дверима і думав собі: “може там рамки, сканери і вівчарки”.
Відкривши двері ми побачили хол аеропорту з магазинами і вихід в місто…
ВИХІД В МІСТО!
Тобто пройшовши пустий стіл митного контролю ми фактично вийшли з аеропорту!
Автобуси і автобани
Ми постояли пару хвилин, оглядаючи аеропорт і вказівники на туалети, таксі, автобуси і магазин.
Зайшовши в магазин за пляшкою води, ми пішли на пошуки автобуса, який мав нас довести до залізничного вокзалу у Фракнфурті (Frankfurt Hbf).
Зупинка автобуса була відмічена простим знаком, а неподалік стояла маленька жовтувата будка з дуже немолодою фрау, яка продавала квитки.
Ми взяли два квитка, по 14 євро і пішли чекати автобуса під знаком.
Автобус прибув із запізненням на хвилин 15. З нього вийшов водій, який був одягнутий в сорочку, брюки і замшеві туфлі, доволі скромно, але при цьому він виглядав краще, ніж начальники відділень приватбанку!
Водій пішов до будки і ще хвилин 15 говорив з касиркою, потім всі посідали в великий автобус Setra і вирушили.
Вирушили із запізненням на пів години!
Це мене дуже турбувало, оскільки в нас був потяг на Furth з двома пересадками і ми на нього, вочевидь, вже не встигали…
Франкфуртський шок
Автобус їхав десь півтори години, в нього було лише дві зупинки: головний аеропорт Франкфурта і залізнична станція. Коли ми під’їхали до аеропорту я був дуже вражений.
Цей аеропорт — це величезна будівля, обвита дорогами і естакадами з усіх боків.
Від одного вигляду стає не по собі.
Я чітко відчув себе маленьким на фоні цього всього.
Оскільки це була зупинка на кілька хвилин, я вийшов прогулятись поки пасажири розбирали багаж. Навіть величезний автобус виглядав доволі-таки маленьким.
Тут я хочу зробити маленький відступ і розповісти про двох британців.
Коли тільки ми сіли в автобус, з нами сіли кілька українських пасажирів з нашого літака, італієць, німці і два пацана з Британії.
Вони розмовляли англійською з британською вимовою і сиділи дещо позаду нас.
На вигляд вони були років 18-20. Всю дорогу, поки ми їхали, вони обговорювали все, що бачили в тому числі пасажирів.
Я не знаю скільки людей розуміли англійську в автобусі, але я думаю таких було не мало.
Хлопці вочевидь думали інакше.
Тому вільно обговорювали дівчат, бабуль, італійця і в тому числі мене.
Чому ж мене? Я не італієць і не дівчина…
А справа в тому, що в Німеччині вайфай є всюди (ніби як), але доступ до нього платний. Я перевірив доступні точки в автобусі, спробував підключитися.
І звісно ж мене перенаправило на сайт де пропонувало купити доступ.
Британські друзі весело поржали з цього, звучало це якось так: “тупий чувак, не знає що треба купувати доступ до вайфая. хотів халяви? ахахах”
Після цього, вони ще обговорювали одну з дівчат яка їхала з нами в автобусі. Нічого особливо образливого, але тим не менш в тому самому ключі насмішки і зверхності. Я ж переставив свою польську SIM-картку, отримав інтернет і почав вивчати маршрут.
Не такий я виявився тупий, як думали хлопці.
В той момент, коли автобус зупинився біля аеропорту, ці двоє дуже захоплено говорили про якогось свого друга і в один момент один іншому сказав:
— Це ж залізнична станція? Подивись…
— Мабуть що так, — відповів інший — це ж одна і кінцева зупинка.
І вони вискочили і побігли в напрямку переходу до входу в будівлю.
Поки автобус від’їжджав, я сидів і дивився їм в слід і думав “Хто ж в цьому автобусі був дійсно тупий….?”
Через відносно короткий час автобус приїхав на кінцеву зупинку.
За рогом від неї була залізнична станція…
Німецька точність
Ми швидко пішли, майже побігли на потяг, бо по розкладу, який я записав потяг мав відходити за 5 хвилин!!
Але я не був готовий до всього, що було далі…
Ми забігли не з основного входу, а якось ніби з бічного. Перед нами була одна колія, автомати з водою….
Якось так ніби в Деражні, а не у Франкфурті.
Але це була помилка, ми пройшли до центрального входу і тут вже стало прямо страшно…
Колій було не 1 і не 2, а більше десяти. Всюди стояли потяги, ходили люди і взагалі було, як на вокзалі.
До цього всього додавалось те, що у нас було лише П’ЯТЬ хвилин, щоб розібратися в цьому всьому і купити квиток…
Я було спробував читати, що написано навколо, але майже нічого не розумів. Все написано німецькою.
В цей момент я відчув розпач, бо я не мав ніякого уявлення що робити…
Добре, що ми побачили, як хтось купив квиток в квитковому автоматі і зрозуміли схему.
Швидко підбігши до автомата і перемикнувши мову на англійську (щоб хоч розуміти, що пише), я почав вводити наш пункт призначення.
В цей момент до нас підійшов дивного вигляду молодий хлопець і шось сказав.
Ми не зрозуміли і я відповів: “Don’t speak German” в надії на те, що він не буде приставати до людей, які не розмовляють німецькою.
Але він нам повторив щось англійською зі страшенним акцентом, показавши пальцем на автомат.
Виглядав він як хіпстер чи бомж…
Я подумав, що він просить грошей (як це вже було в Кракові з нами), але він, сказавши це, посміхнувся і пішов…
Нічого кращого, ніж сказати: “Окей”, я не придумав. Універсальне слово-відповідь на будь-що незрозуміле.
Я був дуже сконцентрований і працював над введенням маршруту, розуміючи, що потяг може вже відходить…
Але цього потягу в списку не було!!
Вірніше, він був, але він був перекреслений і червоний.
Наш потяг відмінили. Його немає. Всьо… І я вже подумав, що ми будемо ночувати на вокзалі.
На щастя наступний потяг відходив через 35 хвилин! Ми врятовані!
Я вибрав його, відповів на деякі питання автомату не розуміючи, що він конкретно хоче і отримав результат по квитку.
€240 за двох. ДВІСТІ СОРОК ЄВРО! Я розраховував на 90!
Це мабуть помилка!
Я ввів все заново, перечитуючи всі сторінки процесу замовлення і все-ж таки зміг дійти до суми десь 109 євро.
Це вже краще, треба оплатити.
І тут ми згадали дивного хлопчину, який нам намагався донести таємне послання — цей автомат не приймав гроші!
Він випльовував всі куп’юри, які я нього пхав, не хотів брати карту.
Тобто, це не був бомж. І грошей він не хотів від нас. Він нам хотів сказати, що цей автомат не працює!
Я відчував деякий сором і вину.
Я швиденько перебіг до сусіднього автомату і вже знаючи процес, замовив два квитка.
Оплатив їх і отримав маленький папірець, на якому було написано німецькою “Впишіть своє ім’я”.
Я не зовсім розумів схему, але я знав, що в нас є квитки і нам їхати ще 3.5 години з пересадкою.
Тому потрібно було перекусити…
Ми зайшли в БургерКінг і зайняли чергу.
Нас зі скрипом обслужили і продали нам бургер. Зі скрипом, бо касири не розуміли нормально англійську і перепитували нас, а потім запитували нас щось, а ми не розуміли їх.
Сидівши і ївши бургер, я відчув що сили мене покидають. Недостача сну, стрес і спішка дуже вимотали мене.
На годиннику було 17:45, а я вже був неймовірно стомлений!
За 15 хвилин відправляється потяг, отже пора йти!
Ми вийшли до перонів і завмерли в ступорі, знову…
В нашому квитку нічого не вказано, ні потяг, ні номер перону, ні напрямок.
Куди йти? Навколо нас було 5 потягів, які стояли показуючи на табло просто цифри – щось типу: 8648, 53548.
Добре, що ми стояли неподалік від інформаційної стійки, тому я поспішив отримати інформацію.
Там було три віконця і до кожного з них була черга в 3-4 чоловіка…
Я знову відчув, що ми запізнюємось, бо залишилось десь 5-8 хвилин, а перед нами черга.
Поки я думав про те, як я буду ночувати на вокзалі з бомжами, черга закінчилась і я вже був біля віконця. Це зайняло менше хвилини, що мене дуууже здивувало і чому я неймовірно зрадів.
Я швиденько англійською пояснив дівчині з брекетами свою проблему, що я не розумію, як нам добратися до Фюрта, що робити з квитком, де нам шукати наш потяг і як взагалі зрозуміти, що це саме той потяг.
Дівчина, слухаючи мене і пояснюючи куди в квитку вписати наші імена, тим часом щось друкувала на клавіатурі. І через секунду протягнула мені листочок. Це була роздруківка потягів на які нам потрібно було сісти, де і на що пересісти.
Це виглядало саме так, як було написано на потягах, щось типу IC 2229, ICE 821.
Нам потрібно було поїхати у Вюрцбург на кінцеву станцію, а потім пересісти на потяг до Нюрнберга і не доїжджаючи одну зупинку вийти у Фюрті.
Нарешті! У нас є все що потрібно!
Ми знайшли свій потяг, забігли в нього і почали шукати собі місце.
Якщо ви хочете подивитись, як виглядає залізничний вокзал у Франкфурті, я зробив для вас посилання на Гуглові карти https://goo.gl/QQhcNs
Це був двоповерховий вагон, чистий і гарний. Добре освітлений. Ми знайшли місця, щоб були поруч (одне навпроти одного) і поїхали.
Потяг їхав швидко, тихо і плавно.
Я тим часом почав розглядати людей навколо.
Це були різні люди: молоді, старі, зайняті роботою, хтось читав книгу, хтось дивився відео.
Біля мене сиділа дівчина якій в один момент подзвонили по скайпу і вона заговорила французькою!
Потяг зупинявся на станціях, машиніст оголошував на яку сторону вихід.
Стоянки на зупинках, як в трамвая. Менше хвилини.
Я нарешті заспокоївся і перекусив булкою з маком.
Як раптом потяг зупинився посеред поля і машиніст щось довго говорив.
Навколо всі з розумним і дещо стурбованим виглядом слухали його. Ніби стурбовано, але якось дуже спокійно…
Це відбувалось ще рази 3 або 4.
З одного із повідомлень я все-ж таки зрозумів, що потяг запізнюється на 8 хвилин.
В нас було вікно в 15 хвилин на пересадку, тому я намагався були спокійним.
Понижаємо ставки
Ми їхали десь півтори години, коли ми приїхали у Вюрцбург вже було темно.
Великий плюс того, що це остання зупинка: потяг приїхав, зупинився, вилючився і нікуди вже не їхав.
Таку зупинку не пропустиш.
Наш наступний потяг стояв навпроти, ми зайшли в вагон і зрозуміли, що не всі потяги однаково гарні.
Це був одноповерховий вагон, він був гірший, в ньому було слабке жовте світло і було відчутно холодніше.
Поки ми чекали відправлення у вагон забігли турецькі підлітки.
Вони сіли позаду і почали голосно і неприємно про щось говорити і реготати. Біля нас, через прохід, сіли дві студентки.
А потім, сталось те, що мене дуже сильно напрягло…
В вагон зайшло п’ять турків, років 25-30 і німець, років 40. Вони сіли неподалік від нас на місця зі столиком.
Розмістились вони так, що четверо сиділи за столиком з одного боку, а німець, з одним із них, сидів з іншого боку за столом і про щось говорив.
Я не дуже встиг вивчити німецьку, на жаль, але я все ж таки зрозумів дещо.
Німець і молодий турок розмовляли німецькою про одного з цієї компанії на ім’я, яке мені звучало як Ахмед. Вони шукали йому роботу!
Через кілька хвилин молодий турок і Ахмед помінялись місцями.
Німець витягнув записник і ручку та почав розпитувати Ахмеда про шось і записувати.
Цей Ахмед говорив німецькою не набагато краще за мене, але розумів вочевидь значно краще.
За рахунок цього я дізнався, скільки йому років, що він ніколи не працював в Німеччині, що в нього є донька.
Друзі Ахмеда в той час про шось розмовляли, але вже турецькою. Час від часу молодий турок, який першим розмовляв з німцем, починав говорити тихіше і нахилявся до своїх співрозмовників.
Це виглядало дуже дивно!
А враховуючи, ті факти, що я був просто неймовірно стомлений, що ми не розуміли 90% сказаного німецькою (і всі 100% турецькою), а також, що ми везли з собою гроші на цілий пассат — в мене розігралась параноя.
Я вже майже був впевнений, що це терористична група, а німець їх вербує!!
І взагалі, я відчув себе в небезпеці. Я навіть подумав на момент, що вони будуть захоплювати цей потяг!
Мене не здивувало навіть те, що це останній хвостовий вагон…
Дружина теж була трішки напружена від такої компанії. Але не так як я.
Перцю у вогонь додавало те, що потяг раптово зупинився посеред абсолютного темного поля і стояв хвилин 5.
Ну все! Я був правий!
Але в цей момент, я звернув увагу, що дівчата-студентки абсолютно спокійні, а одна з них навіть посміхається читаючи щось в телефоні.
Це мене заспокоїло трішки, та і потяг вже поїхав!
Кінець початку
На табло висвітило наступну зупинку Fürth.
Я було поспішив збиратись, але побачив, що турки теж збираються.
Оскільки я не знав чи німець завербував їх чи ні — я вирішив почекати щоб вони пішли до дверей перші.
Турки вийшли і ми вийшли.
Всі живі і здорові…
Ми опинились в переході і це дуже нагадувало станцію метро.
Пішовши по вказівниках ми вийшли на вулицю, яка мала нас привести до нашого помешкання з Airbnb.
Ви чули, що в Європі уночі все закрито, ніяких гулянь? Що немає де купити продуктів після восьмої?
От і я чув, навіть більше того — я знав, що це дійсно правда.
Але вийшовши на вулицю, ми побачили, що все місто святкує щось!
На вулицях повно людей, всі п’ють пиво на площі, продаються сосиски, солодощі та різні закуски.
Це виглядало гарно і весело, моїй дружині дуже подобалось і вона захоплено дивилась навколо.
Мене ж це дуже напрягло і параноя підсилилась ще більше.
Я дуже поспішав і намагався обійти всіх людей та якомога швидше потрапити в наше помешкання.
Це не зайняло багато часу і вже за 5 хвилин нас зустрів власник квартири.
Приємний старий чоловік. Ми з дружиною зійшлись на думці, що йому років 80.
Поговоривши про життя, про нас і про свято, яке було в місті, ми нарешті пішли в свою кімнату.
З вікна було видно площу з веселими людьми.
Я почувався стомленим і спустошеним.
Але я довго не міг заснути, мене бентежило все і я думав про те, як нам завтра забрати машину.
Сон був глибоким і важким… Прокинувшись, я спершу не зрозумів де я.
Настав час їхати за машиною… Нарешті…