Чудове майбутнє за зеленим туманом

Radiotehnika-M-201-Stereo-Kassetten-Tape-Deck-Recorder-Raritat-_57

Я довго думав і збирався щось написати в блог собі.
Все-ж блог маю, на свому домені, в інтернетах, а писати — не пишу.

Часом нахлинуть спогади 20-ти річної давнини і кортить пустити сльозу та й пригадати небагате дитинство.
І от сьогодні такий вечір.

Ми з дружиною на кухні під пиво послухати “Ненсі”, про те, як мужичок з надривним голосом полетів до Нюйорка і там, перебуваючи вочевидь в не дуже доброму настрої, гуляв по кабаках, з дівчатами, баблом і шмотками. І звісно-ж на тачках.

В той час коли цей хіт був хітом — я був школярем. Я не розумів як все це працює, де та америка знаходиться, що там роблять, як туди їдуть.

Але я точно знав, що там люди живуть багато і мають машини, будинки і щось там ще.
Таке, суто американське щось там ще.

Навколо все змінювалось і люди їхали в “теплі краї”, Багато хто з мого двору виїхав в Ізраїль чи США.
Люди їхали в Аргентини, всякі Емірати, якісь берліни і прочі турції.

Так склалося, що і деякі мої однокласники покинули клас з тих чи інших причин, дехто перейшов в спеціальні школи (як всі казали “в еврейські” школи, бо були євреями), дехто виїхав в ті ж штати, дехто в Португалію.

Я слухав на магнітофоні Radiotehnica M-201 касети всіх цих Ненсів і Фрістайлів, і вдивляючись в зелене табло магнітофона все чекав.
Чекав того часу, коли і ми поїдемо до Ньюйорка, коли ми попливемо на кораблі в Чікаго, коли наш літак вилетить в Мямі.
Я ніби бачив в цьому таблі, як в кришталевій кулі за зеленем туманом чудове майбутнє.

І тоді це здавалось як природньо і як купити в загазині тістечко за мільйони купонів, як принести з гастроному молоко для кошеня підібраного на вулиці.

День за днем я ріс, але америка не наближалась, я залишався в своєму облцентрі, ходив в свою ЗОШ і все якось було звично і не радісно.
Отож я прийшов до мами і запитав “Мама, а коли ми поїдемо в америку?”.
Я дуже запам’ятав ту мить, бо те що я почув якось змінило щось в мені.

Мама засміялась і відповіла: Ніколи.

Я не розумів, це був перший конгитивний диссонанс, бо чітко знав що всі їдуть в америку,  я був впевнений що це якась така схема, як ото йдеш в садок, потім в школу, а потім в США.
Важко зараз згадати чим мама аргументувала це, але звучало це як кінець мрій і надії на чудове майбутнє.

Згадуючи зараз той час, я з сумом і ностальгією  згадую це дитяче очікування дива.
Те саме відчуття, коли очікуєш подарунок від миколая і не можеш заснути пів ночі.
Коли чекаєш діда мороза, заглядаючи під ялинку, а потім все-ж розумієш, що не вгледів і от тепер під ялинкою стоїть подарунок. Ну прямо як з повітря!

Очікування чудової подорожі в нове і світле майбутнє, де в батьків є хороша робота, за яку платять гроші.
Де таргани не бігають по газовій колонці і холодильнику донбас, де в холодильнику є їжа.
Майбутнє де можна істи щось більш смачне ніж вермішель з томатною пастою чи хліб зі смальцем.

Очікування, що все попереду і все це просто неймовірне, треба лише купити квиток.